Люко Дашвар (Ирина Чернова) Люко Дашвар (настоящее имя Ирина Чернова, 1954, Херсон) — украинская писательница, сценарист, журналист. Лауреат литературной премии Коронация слова: в 2007 году роман «Село не люди» получил II премию, в 2008 за «Молоко с кровью» (или «Каприз») стала дипломантом конкурса, а 2009-го ее роман «Рай.Центр» получил диплом «Выбор издателей». Биография Родилась в Херсоне [1]. Имеет два высших образования: Одесский институт легкой промышленности (инженер-механик), Академия государственного управления при Президенте Украины (магистр государственного управления) В журналистике с 1986 года. Окончила курсы сценарного мастерства голливудского профессора Ричарда Креволина [2]. С 1991 года - главный редактор херсонской молодежной газеты. Потом работала председателем комитета по делам прессы и информации Херсонской облгосадминистрации. С 2001 года главный редактор газеты «Крестьянская заря». Некоторое время работала журналистом и редактором женских журналов. Творческая деятельность Начала писать сценарии для кино: «ЛунаОдесса» и «Время - это все». С 2006 года занимается только литературной деятельностью. Первый роман «Село не люди» был отмечен второй премией «Коронация слова 2007», а второй «Молоко с кровью» - премией «Коронация слова 2008». В марте 2008 получила награду журнала «Друг читателя» за лучший литературный дебют (роман «Село не люди»). «Молоко с кровью» признан победителем конкурса «Книга года БиБиСи 2008» [3]. В 2009 году в свет выходит третья книга автора «Рай. Центр », которая получила диплом« Выбор издателей »на конкурсе« Коронация слова 2009 ». Люко Дашвар. Замість автобіографії Вперше із свободою вибору я стикнулася, коли мені стало вісім. Мама пожаліла, умовила тата і батьки віддали мене до школи на рік пізніше за однолітків, тож саме у вісім, коли у першому класі мені на груди почепили зірочку з портретом хлопчика–Ілліча, я вперше дізналася, що найбільше від усіх на Землі повинна любити Батьківщину і його. Леніна. А хотілося – маму з татом. Звичайно, на той час я точно знала хто такий Ленін і яке щастя він приніс трудовому народу, але до тих пір ніхто так настирливо не вимагав від мене зробити остаточний вибір. З тиждень, день у день, після школи я стирчала на даху гаража, що вмостився у кінці двору, і жахалася власних підступних думок: Батьківщина з Леніним фатально програвали і я не знала, як з цим жити. Рішення прийшло несподівано і враз. Батьківщина здалася лагідною і доброю, як мама. А тато… Тато точно був таким же сильним, розумним і мужнім, як Ленін. Приголомшена власним відкриттям, я тепер без зупинки відповідала, что найбільше люблю Батьківщину і Леніна. І усміхалася хитрувато, бо ніхто не здогадувався про мою велику таємницю: мова йшла про маму й тата. Наївна брехня може врятувати хіба що дитину. Подорослішала й зрозуміла: казати те, що думаєш – надзавдання у будь–якому віці. Важко. А перед батьками й донині соромно, бо мама – незрівняно рідніша, добріша і лагідніша за Батьківщину. Не зрадить, не лишить, не відвернеться. Та й Леніну до мого тата… У четвертому класі нам почали викладати українську мову. Як іноземну. Можна було надати довідку, звільнитися від уроків української і гасати собі по шкільному подвір ї цілих сорок п`ять хвилин. Розкіш! І я би вимолила у батьків ту довідку, та – «на панщині пшеницю жала…» І книжка у батьківській бібліотеці – «Образотворче мистецтво Т.Г.Шевченка». Мені й досі пензль Шевченка подобається більше віршів. Клас п`ятий, шостий – далі було! Як у всіх. Дві вищі освіти – Одеський інститут легкої промисловості (інженер–механік), Академія державного управління при Президентові України (магістр державного управління) У журналістиці з 1986 – це за покликом. Лінотипи, метранпажі – я застала технології двадцятих років у вісімдесяті. Які комп`ютери?! Ювелірна ручна праця – регіональна журналістика. Після розпаду СРСР редакційний колектив Херсонської «молодіжки» обрав мене головним редактором. Після – такий кар`єрний зліт! Голова комітету у справах преси і інформації Херсонської облдержадміністрації. Здавался би – шкребися по тій драбині. Звільнилася – перехрестилася. Ні, чиновцництво таки – стан душі. І я заснувала свою газету. Дві. У Херсоні. Реклама – гут! Соціальні проблеми – жах! Політика – «голосуйте за…» А який азарт, Боже ж ти мій! В останній рік минулого століття, у день Перемоги 9 травня невідомі розграбували редакцію, не лишивши і папірця. Суди? Розслідування? Облиште! Неслухняних до нігтя – реалії регіональної журналістики. З початку? Інші невідомі порадили – ідь краще… Нове тисячоліття моя сім`я зустрічала у однокімнатній орендованій квартирі на Троєщині. Капітал – двісті баксів і старий комп`ютер. Попереду – будь що за примхами уяви. Земляк–херсонець звільнив одну з кімнат свого офісу у серці Подолу і сказав: «Працюйте!» Бережи його, Боже! Як впряглися… У 2001–ому Селянська партія України шукала головного редактора для партійної газети. «Селянська зоря»… Найемоційніші часи. По селах… А листи… Рубрику вигадала – «Пам`ятаю все життя». Хитро – аби людина розповіла про єдиний факт, який буде пам`ятати усе своє життя. Що за історії! Що за шквал болю, щастя, натхнення і мрій! Вигадати – неможливо. Забути – не виходить. Потім журнали – від «Історій з життя» до жіночих глянцевих. І це – позаду. Закінчила курси сценарної майстерності голівудського професора Річарда Креволіна. Це ж цікаво – писати сценарії для кіно. Порилася у старих файлах – за десяток років хронічних творчих спроб накопичилося немало текстів російською. Ні! Не видавалися. Нікому не показувала. Чи спробувати українською? З 2006–го займаюся тільки цим – пишу історії. І українською, і російською. І для друку. І для кіно. Далі як? Як Бог дасть, бо попри всі життєві сумніви (Терези – що поробиш!) беззастережно вірю тільки у Бога, беззаперечно ціную тільки свободу вибору. Так, це не гарантує щастя, але чи варто метушитися заради того, чому людство так і не спромоглося знайти чіткого визначення?